Порушення провадження у справі про банкрутство боржником

Відповідно до ч. 3 статті 6 Закону про банкрутство ознаками неплатоспроможності боржника є: а) грошові вимоги, які  повинні складати 300 мінімальних розмірів заробітної плати; б) вимоги мають бути безспірними; в) такі вимоги повинні бути не задоволені боржником протягом трьох місяців після  встановленого для їх погашення строку.

Частиною 5 статті 7 Закону передбачено обов’язок боржника звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство, зокрема у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами.

Звертаючись до суду з відповідною заявою, боржник повинен надати докази в підтвердження його неплатоспроможності (ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство) або загрози неплатоспроможності (ч. 5 ст. 7 Закону про банкрутство).

Крім того, частини 3, 6 статті 7 Закону про банкрутство визначають обов’язок боржника при зверненні до суду із заявою про порушення справи про банкрутство одночасно надати докази його неплатоспроможності та план санації відповідно до вимог цього Закону.

В одній зі справ в якості доказу в підтвердження факту загрози неплатоспроможності боржником було надано наказ господарського суду та постанову виконавчої служби про повернення виконавчого документа стягувачеві.

Чи свідчать зазначені докази про наявність правових підстав для порушення справи про банкрутство?

Як зазначено в постанові ВГСУ від 18.05.2016 у справі № Б29/162-10, підставою для звернення боржника з заявою про порушення справи про власне банкрутство стало виявлення факту загрози неплатоспроможності, тобто виконання грошових зобов’язань перед рядом кредиторів призведе до неможливості задоволення вимог інших кредиторів. До такого висновку боржник дійшов на підставі аналізу власної господарської діяльності та співвідношення активу з пасивом.

У підтвердження викладених обставин до заяви про порушення справи про банкрутство додані копії балансу, звіту про фінансові результати. Також боржник послався на неможливість задоволення у виконавчому провадженні вимог одного з кредиторів – ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Ганбольний клуб «Мотор» в сумі 900 000 грн., що підтверджується: наказом господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2010 у справі № 10/108-10; постановою Жовтневого ВДВС Дніпропетровського міського управління юстиції про повернення виконавчого документа стягувачеві від 24.06.2010.

При цьому до заяви про порушення справи про банкрутство боржником не було надано судового рішення, на підставі якого виданий наказ про примусове стягнення з боржника боргу, вказаного ним у якості однієї з ознак його неплатоспроможності.

Зі змісту наказу господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2010 у справі № 10/108-10 вбачається, що він виданий на виконання ухвали цього суду від 25.03.2010 та рішення Постійно діючого Регіонального третейського суду України при Юридичній асоціації «Закон та правопорядок» від 30.10.2009 у справі № 05/10/09 про стягнення з боржника на користь ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Ганбольний клуб «Мотор» 50 052 885, 72 грн.

Виходячи з визначення безспірних вимог кредиторів, наведеного в абз. 8 ст. 1 Закону про банкрутство, законодавець пов’язує здійснення виконавчого провадження щодо боржника виключно з наявністю судового рішення, яке набрало законної сили та яким відповідно до вимог у тому числі ГПК України може бути підтверджено факт наявності відповідного грошового зобов’язання боржника. При встановленні обсягу безспірних грошових вимог до боржника в підготовчому засіданні господарський суд не розглядає ці вимоги по суті, а лише констатує їх існування керуючись приюдиційними фактами, встановленими у судовому рішенні позовного провадження про стягнення відповідної суми боргу з боржника.

Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент порушення справи про банкрутство), яка визначає підстави звільнення від доказування в господарському процесі, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Частина 2 ст. 34 ГПК України передбачає, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, з огляду на приписи статей 34, 35 ГПК України, які у справі про банкрутство підлягають застосуванню з урахуванням ст. 4¹ цього Кодексу, тобто особливостей процедури банкрутства, рішення третейського суду не може бути доказом безспірності грошових вимог до боржника та, відповідно, підставою для порушення провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до абз. 7 ст. 1 Закону про банкрутство, у якій наведено визначення грошового зобов’язання боржника, в основу вимог кредиторів у справі про банкрутство покладено саме грошові вимоги кредиторів, до складу яких не зараховуються недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду.

Однак відповідно до рішення Постійно діючого Регіонального третейського суду України при Юридичній асоціації «Закон та правопорядок» від 30.10.2009 у справі № 05/10/09 з боржника на користь ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Ганбольний клуб «Мотор» було стягнуто суму 50 052 885, 72 грн., яка повністю складається зі штрафних санкцій за відмову від поставки товару за договором від 10.07.2009 № 159/9. 

Отже, сума боргу, покладена в основу порушення провадження у справі про банкрутство, повністю складалася зі штрафних санкцій, які взагалі не є грошовими вимогами у розумінні норм ст. 1 Закону про банкрутство, а отже не могла бути підставою для порушення провадження у справі про банкрутство.

На виконання вказаного рішення третейського суду і був виданий наказ господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2010 у справі № 10/108-10, який долучено боржником до заяви про порушення справи про банкрутство. При цьому виконавче провадження щодо боржника на виконання такого наказу було ініційовано лише на частину стягнутої суми штрафу —  900 000 грн. Зазначене ж рішення третейського суду долучено лише кредитором — ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Ганбольний клуб «Мотор» при зверненні до боржника з відповідними грошовими вимогами після порушення справи про банкрутство (а.с. 18, том 1 матеріалів грошових вимог ТОВ «ВКП «Ганбольний клуб «Мотор»).

Положеннями абз. 8 ст. 1 Закону про банкрутство встановлено, що безспірними вимогами кредиторів являються вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Враховуючи те, що списання коштів з рахунків боржника в безспірному порядку здійснюється державною виконавчою службою, то порушення справи про банкрутство можливе лише після відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою.

Таким чином, без порушеного щодо боржника виконавчого провадження відсутні ознаки неплатоспроможності боржника або загрози його неплатоспроможності.

При цьому необхідно звернути увагу на те, що наявність загрози неплатоспроможності боржника, тобто коли оплата вимог одного або декількох вимог кредиторів призведе до неможливості виконання зобов’язань перед іншими кредиторами, може мати місце лише у випадку конкуренції грошових вимог кредиторів у виконавчому провадженні. Отже, про загрозу неплатоспроможності боржника, яка є підставою для ініціювання справи про банкрутство, свідчить неможливість задоволення грошових вимог кредиторів виключно у виконавчому провадженні.

Відтак, на момент подачі заяви про порушення провадження у справі про банкрутство боржником повинні бути надані документи, які підтверджують наявність ознак неплатоспроможності або її загрози (рішення суду про стягнення заборгованості (грошових вимог), судові накази, постанови про відкриття виконавчого провадження тощо). У даному випадку єдині вимоги до боржника, щодо яких було відкрито виконавче провадження, не є грошовими у розумінні норм Закону про банкрутство, а решта вказаних боржником в заяві вимог кредиторів мають ознаки спірних, оскільки не підтверджуються документами, за якими здійснюється примусове списання коштів з рахунків боржника.

Отже, у даному випадку до заяви боржника не додані документи в підтвердження загрози його неплатоспроможності, як цього вимагає частина 3 статті 7 Закону про банкрутство, які повинні бути подані на момент звернення із такою заявою та які не можуть бути витребувані судом після порушення провадження у справі.

Правова позиція стосовно обов’язковості надання доказів у підтвердження ознак неплатоспроможності боржника при зверненні до суду із заявою про порушення справи про банкрутство викладена у постанові Верховного Суду України від 26.12.2011 у справі № 16/87/09-21/134/09.

В той же час, ВГСУ встановивши безпідставність порушення провадження у справі про банкрутство, скасував процесуальні акти судів попередніх інстанцій про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута, передавши справу на новий розгляд на стадію підсумкового судового засідання в процедурі розпорядження майном, а також зобов’язав державного реєстратора за місцезнаходженням боржника здійснити дії щодо відміни в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи – товариства з обмеженою відповідальністю промислово – фінансової групи «Спарта» у зв’язку з банкрутством.

На відміну від позовного провадження, у процедурі банкрутства спір про право відсутній, а сама процедура складається з послідовних, відокремлених одна від одної стадій провадження у справі. За наслідками введення кожної з таких стадій судом приймається підсумковий процесуальний документ, який підлягає оскарженню. При прийнятті у справі про банкрутство таких процесуальних документів судом досліджується та встановлюється визначене спеціальними нормами Закону про банкрутство коло обставин, які стосуються конкретної стадії процедури банкрутства.

Так, на етапі підготовчого засідання з’ясовуються підстави порушення справи про банкрутство, досліджуються ознаки неплатоспроможності боржника; на попередньому засіданні судом затверджується реєстр вимог кредиторів боржника. Остаточна ж оцінка всієї здійсненої щодо боржника процедури банкрутства — розпорядження майном (у т.ч. порядок та підстави порушення справи про банкрутство, формування пасиву шляхом затвердження реєстру вимог кредиторів, а також активу боржника) здійснюється судом у підсумковому засіданні в процедурі розпорядження майном, де приймається рішення щодо подальшого руху справи про банкрутство – введення санації, затвердження мирової угоди, визнання боржника банкрутом, припинення провадження у справі. 

У свою чергу затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута є завершальною стадією ліквідаційної процедури, реалізація якої розпочинається з моменту прийняття судом постанови про визнання боржника банкрутом. На цьому етапі судом досліджуються виключно дії ліквідатора, спрямовані на реалізацію ліквідаційної процедури, зокрема порядок проведення оцінки майна, реалізації активів, погашення вимог кредиторів тощо.

Тобто цей процесуальний документ хоча і завершує процедуру банкрутства, проте в силу її вищеозначених особливостей стосується виключно кола обставин, пов’язаних з реалізацією ліквідаційної процедури, а не здійснення судового провадження у справі про банкрутство в цілому.

Відтак, внаслідок скасування постанови про визнання боржника банкрутом втрачають юридичну силу всі процесуальні документи, прийняті судом після введення ліквідаційної процедури, у т.ч. ухвали про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута. Вказана правова позиція підтримана відповідною практикою Верховного Суду України, зокрема у постанові, від 26.12.2011 у справі № 16/87/09-21/134/09.

З повним текстом рішення можна ознайомитись за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/57896466